Історія розвитку епідемії ВІЛ-інфекції

Перші дані про захворювання, що супроводжувалося ураженням імунної системи, з’явилися в 1981 р., коли Центром з контролю захворюваності в США були описані випадки саркоми Капоші у чоловіка, який мав секс з іншими чоловіками. У 1982 р. у людини, яка страждала на гемофілію, діагностовано незвичну інфекцію, що отримала назву «синдром набутого імунодефіциту» (СНІД).

Фахівці лабораторії Люка Монтаньє з Інституту Пастера в Парижі у 1983 р., а також Роберт Галло з Національного інституту раку в Бетесде (США) у 1984 р. описали один і той же вірус, виділений з Т-клітин хворого лімфаденопатією та названий «вірусом імунодефіциту людини» – ВІЛ («human immune deficiency virus» – HIV). З’ясовано, що ВІЛ викликає синдром набутого імунодефіциту.

У 1985 р. встановлено, що ВІЛ передається через кров, сперму, вагінальні виділення, уретри та материнське молоко, а також з’явився перший тест на ВІЛ. У США та Японії почали перевіряти на ВІЛ донорську кров та її продукти. В Атланті (США) відбулася перша Міжнародна конференція із СНІДу, оскільки цей синдром було зареєстровано вже у 40 країнах світу.

У 2001 р. відбулася спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН, присвячена проблемі ВІЛ/СНІД, де 189 держав підписали «Декларацію про прихильність справі боротьби з ВІЛ/СНІДом» – глобальну програму щодо протидії епідемії та подоланню її наслідків.