Базові потреби дитини

Наше дитинство не повинно бути ідеальним, щоб ми виросли досить добре пристосованими дорослими.

Ця думка належить психоаналітику і педіатру Дональду Віннікотту, яку він виклав у книзі «Гра і реальність» 1971 року.

«Достатньо хороша «мати» (не обов’язково власна мати немовляти) — це мати, яка здійснює активне пристосування до потреб немовляти, яке поступово зменшується відповідно до зростаючої здатності немовляти пояснювати невдачу адаптації та терпіти результати розчарування». — так пояснював це Д.Віннікот.

Тобто достатньо бути «досить хорошим», а не ідеальним (бо це неможливо), щоб успішно підтримувати розвиток вашої дитини. На думку Віннікотта, важливо, щоб ви усвідомлювали потреби вашої дитини та реагували на них. Ви маєте добре знати їх і розуміти, коли вони потребують вашої відповіді. За словами їх автора, «досконалість належить машинам, а недосконалості, характерні для адаптації людини до потреб, є важливою якістю середовища, яке сприяє розвитку».

Психоаналітик припустив, що коли діти народжуються, їхні матері/татусі (додаємо ми) негайно реагують на їхні потреби, і ця відповідь, безумовно, важлива для розвитку дитини. Однак у міру того, як дитина росте, ця реакція може свідомо трохи сповільнюватись. Іноді кілька хвилин очікування, поки їхні потреби будуть задоволені, дозволяє дітям впоратися з невеликим розчаруванням і може тим самим підтримати їхній емоційний розвиток.

Але про які потреби іде мова? Для чого їх підтримка приведе у дорослому житті сьогоднішньої дитини? І чи актуальні ці думки сьогодні, більше 50 років потому?

З народження дитина має небагато базових потреб, але їх баланс з дорослішанням дитини міняється. Однак якщо в задоволенні цих потреб є серйозні недоліки — виникають проблеми.

Так що дитині потрібно для розвитку? Дитина має потребу в безпеці, у зв’язку з іншими, в автономії, формуванні правильної самооцінки, самовираженні та побудуванні реалістичних обмежень. Якщо вони виконуються, тоді дитина, як правило, психологічно процвітає. Реагування на емоції вашої дитини та підтримка їх — є важливою частиною допомоги їй стати незалежною.

Однак обговорюючи базові потреби дитини ми маємо тримати в увазі той факт, що люди не можуть постійно досягати досконалості, і це важливо визнати. Коли на вашу думку ви не дотягуєте до ідеалу — запам’ятайте це почуття і намагайтесь робити це щось трошки краще. Достатньо добре виховання та в міру якісне батьківство ґрунтується саме на розумінні того, як має бути: коли батьки люблять, балансують серед потреб своєї дитини та намагаються бути кращими для них.

Розберемо все по порядку.

Потреба в безпеці.

Відчуття безпеки лежить в основі всього. Це та база, якої потребує дитина з перших хвилин свого життя.

Для немовляти відчуття безпеки є абсолютно ключовим.  Загроза бути покинутими чи відчувати на собі жорстоке поводження від людей, що мають любити та піклуватись — і в дорослому житті відкликаються почуттям незахищеності та вразливості.

Дитині потрібне безпечне, стабільне сімейне середовище. Мати місце, де затишно та спокійно, де є надійні дорослі, які фізично поруч та емоційно підтримують.

Дитина, що виросла в небезпеці, може складніше за інших пристосовуватись до нового, мати постійне відчуття того, що ті, кого вона любить можуть покинути її, що будь-якої миті може статися щось жахливе. Потрібно зовсім небагато, щоб порушити цю рівновагу. Такі дорослі можуть перебувати у постійній напрузі, бути імпульсивними та мати саморуйнівну поведінку.

Дитина, яка відчуває себе в безпеці, може розслабитися і довіряти. В іншому випадку дитина не може перейти до інших завдань з розвитку, бо на турботу про безпеку витрачається забагато енергії, а на все інше її не вистачає.

Потреба у самовираженні.

Це свобода виражати себе — свої потреби, почуття (включаючи гнів) і природні схильності. Дитина повинна мати середовище, яке заохочує до розвитку, до розкриття власних інтересів та вподобань, щоб навчитись рахуватись з особистими потребами та поважати чужі. Мати час на ігри та розваги, справи, які роблять її щасливою. При цьому уявлення оточуючих мають бути на останньому місці. Сім’я не повинна змушувати відчувати провину чи сором за вираження/бажання власних потреб, уподобань чи почуттів, у тому числі смутку та гніву, бути занадто критичною та контролюючою; дитина не має випрошувати похвалу, або робити тільки те, що подобається дорослим. Діти вільні діяти спонтанно та відчувати себе вільними займатись справами, які їх цікавлять.

Якщо ця потреба блокується, у дитини може сформуватись перебільшена поступливість до інших, яка проявляється у піклуванні про всіх окрім самого себе, не відчуваючи власних потреб. Дорослі, яких постійно смикали в дитинстві, не дозволяючи проявляти себе, часто стають стриманими та контрольованими з перебільшеною увагою до порядку та чистоти, правильності та охайності. Пригнічення природних реакцій на події робить нас нездатними діяти спонтанно. Незалежно від того, що людина відчуває, вона може легко підкорюватися чужим потребам та забаганкам. Це робить життя безрадісним та позбавленим потрібних барв.

Проблема з самовираженням почуттів, що прийшла з дитинства, в дорослому житті може проявитись депресією, незадоволеністю життям та його порожністю.

Потреба у зв’язку з іншими. Прихильність.

Щоб розвинути почуття зв’язку дитині потрібні любов, увага, емпатія, прихильність, повага, присутність дорослих та однолітків.

Дитина потребує, щоб на неї реагували. Коли ви граєте, спілкуєтесь або співаєте з ними, ви підтримуєте її розвиток.

Психоаналітик Джон Боулбі розробив теорію прихильності в 1960-х роках. Він припустив, що немовлята народжуються з потребою налагодити стосунки зі своїм основним опікуном; хоча, розвиваючись, діти починають формувати численні прихильності.

Надійна прихильність, що бере початок в найменшому віці, вкрай важлива для розвитку та добробуту протягом усього життя. Тобто коли ви відповідаєте на потреби вашої дитини обіймами або годуванням, ви формуєте цю прихильність. І коли ваша дитина росте, а ви продовжуєте реагувати на неї, ви зміцнюєте цю прихильність.

Ваша дитина також має відчувати, що її люблять безумовно. Це тісно пов’язане з ідеями про прихильність, бо дитина повинна знати, що ви забезпечуєте безпечну базу, з якої вони можуть досліджувати. Їм потрібно знати, що ви підтримаєте їх, якщо вони потребуватимуть підтримки чи розради.

Є різні форми зв’язку, які ми вибудовуємо з оточуючими. Найтісніша близькість складається з родиною, деякими друзями, в подальшому з тими, кого ми обираємо чоловіком або дружиною. Завдяки ним формуються важливі емоційні звʼязки. Інша форма включає соціальні зв’язки — це відчуття причетності до більшого соціального світу. Такі стосунки формуються в різних спільнотах в колі друзів та знайомих.

Самотніть і соціальна ізоляція, за оцінками ВООЗ погано впливають на фізичне та психічне здоров’я людей, на добробут спільнот та суспільства. Фахівці зазначають, що ризики для здоров’я людини від самотності дорівнюється викурюванню 15 сигарет на день. Шкода від неї навіть більша, ніж від ожиріння та малорухливого способу життя. За їхніми даними, кожна четверта літня людина у світі відчуває соціальну ізоляцію, що спричиняє ризик деменції на 50%, ішемічної хвороби або інсульту на 30%. Крім того, згідно з дослідженням до 15% підлітків у світі є самотніми. Підлітки, які відчувають самотність у школі, з більшою ймовірністю покинуть навчання в університеті. А відчуття роз’єднаності та відсутність підтримки на роботі може призвести до зниження продуктивності.

Але і самотність також буває різною. Іноді це питання соціального вибору. А буває, що людина, навіть коли знаходиться серед людей, все одно почувається самотньо. Через неможливість допустити до себе когось занадто близько, стосунки здаються поверхневими. Самотність стає проблемою, коли людина переживає через неможливість вписатись в оточення або через те, що люди поруч здаються чужинцями, які нас не знають справжніми. Таке може статись через пережиті в дитинстві відчуття, коли старші тримали дітей в стороні, і не передали їм почуття прихильності.

Потреба в автономії.

Автономія — це здатність відокремитися від батьків і функціонувати незалежно, це здатність мати власне життя, цілі та напрямки, які не залежать виключно від підтримки чи наставництва дорослих. Одна з ключових особливостей автономії — здатність мати себе і діяти за власними думками та переконаннями, як особистість.

Батьки мають навчити дітей навичкам самодостатності, захоочувати приймати відповідальність, навчити виявляти розсудливість, у тому числі, в питаннях грошей. Дорослі не повинні надмірно захищати, а мають розказати про те, як у зовнішньому світі уникати небезпек. Також важливо навчити будувати стосунки з однолітками та заохочувати до прийняття власних рішень.

Залежність і злиття з дорослими — це протилежний берег автономії. Дорослі можуть з різних причин (добрих або поганих) підірвати власні спроби дитини зробити щось самостійно, заважати слідувати своїм бажанням та заперечувати обдарування. Погана послуга від дорослих є і в тому, коли вони вчать не довіряти власним судженням та рішенням, надмірно критикують.

Світ не повинен здаватись жахом, щоб вирушити туди; він має давати почуття достатньої безпеки, і є важливою частиною автономії.

Почуття достатньої безпеки, щоб вирушити у світ, є одним із аспектів автономії. Дитину, що підростає, особливо підліткового віку, треба навчати справлятись з повсякденними завданнями та виховувати самосвідомість.

Батьки, опікуни та інші дорослі, яки виховують дитину не мають надмірно піклуватись: приймати за них рішення, виконувати обов’язки, критикувати без міри. Ставши дорослими, залежні люди мають заплутане самопочуття ідентичності, яке може розмиватись на фоні партнерів або батьків.

Потреба у формуванні самооцінки.

Правильна самооцінка дає відчуття того, що ми варті уваги в особистому, соціальному та робочому житті. Це пов’язано з почуттям любові та поваги в дитинстві в нашій сім’ї, серед друзів і в школі.

В ідеалі ми всі хотіли б мати дитинство, яке б формувало тільки гарну самооцінку, про родину, в якій виключно цінують і люблять, середовище, в якому приймають однолітки та ми завжди успішні в житті, спорті та навчанні. Але, нажаль, кожний з цих пунктів може мати частинку критики, невдач, неприйняття та знецінювання. І це відбивається на тому, як ми сприймаємо себе. Невпевненість робить нас вразливими, і в решті тягне до уникання чогось нового в житті, до небажання знову зіткнутись з невдачею. Навчитись сприймати невдачі з вдячністю, оцінювати критику в свій бік зважено та не переймати чужі проблеми та комплекси на себе — це ті супернавички, які дуже важливо виховати в собі. Не бути надчутливими до критики, але вміти дослухатись до порад; не відчувати сором за себе та свої вчинки.

Потреба в чітких, розумних та послідовних межах.

Ця потреба багато в чому іде поруч з потребою в самовираженні та автономії. Коли підростаюча людина має навчитись враховувати потреби інших у власних діях, знайти баланс між бажаннями та можливостями. Дитина, яку не навчили відчувати обмеження може стати занадто емоційною та імпульсивною, отримати проблеми з самоконтролю.

Батьки мають розказувати про наслідки поведінки та навчити бути відповідальними. Навчити самоконтролю та дисципліні, щоб вміти вчасно справлятись з завданнями, зважати на точку зору інших, бути чутливими, поважати права інших людей.

Ці обмеження треба виховувати, зробити їх системними, а не випадковими примхами дорослих, і застосовувати їх постійно. Проблеми чекають на тих батьків, які дають все, що дитина хоче, є без міри поблажливими до неї, винагороджують за маніпулятивну поведінку та не вчать цікавитись почуттями та бажаннями інших. Має бути баланс, і кожна родина має знайти його самостійно, враховуючи індивідуальні особливості дитини.

Виховання дітей – це дійсно складно. Але теорія достатньо доброго батьківства може допомогти полегшити батьківський стрес і зменшити тиск, спричинений забезпеченням потреб і прагненням досконалості в вихованні. Врешті, вашій дитині Вашій дитині не потрібно, щоб ви були ідеальними, але їй потрібно, щоб ви були надійним та люблячим дорослим. 

Фото: Unsplash