UA
Helicopter Parenting,Батьки-Гелікоптери – так образно описують батьків, які постійно слідкують за своїми дітьми. Зрозуміти концепцію цього типу батьківства дуже просто: уявіть гелікоптер, який літає над головою дитини і слідкує за кожним її рухом, готовий прийти на допомогу будь-якої миті. Маму-гелікоптер неважко впізнати на ігровому майданчику — вона завжди прямує за дитиною, куди б маля не йшло, страшенно переймається безпекою — її дитина буде обов’язково в шоломі та всьому можливому захисті, навіть якщо кататиметься на велосипеді по зеленому газону. Така мама влаштовується на роботу в дитячий садок, куди ходить її чадо, а пізніше — у школу своєї дитини. Критики цієї методи кажуть про гіперопіку, прихильники хвалять батьків-гелікоптерів за міцний зв’язок з дітьми і залученість у їхнє життя. Хочете перевірити, чи маєте ви ознаки мами-гелікоптера?
Типовими ознаками є:
- Ви обираєте для дитини лише майданчики із гумовим покриттям.
- Якщо дитина розповідає про сварку з другом/подругою, ви негайно телефонуєте батькам тієї дитини, щоб знайти винного або залагодити конфлікт.
- Коли хтось із дорослих ставить питання вашій дитині, ви відповідаєте за неї.
- У 8 років ваша дитина досі катається на велосипеді з додатковими колесами.
- Ви ніколи не дозволяєте дітям допомогти вам у приготуванні їжі чи прибиранні домівки з міркувань безпеки.
- Ви переписуєте за дитину або «покращуєте» її твір з української літератури.
- Ви пишете або телефонуєте вчительці, щоб дізнатися домашнє завдання вашої дитини, яка навчається в 3-му класі.
Багатьох із нас об’єднує досвід народження дітей. В США приблизно 66 відсотків жінок у віці від 30 до 34 років мають дітей і ця цифра зростає до 80 відсотків, в віці від 35 до 39, і 85 відсотків, якщо ви старші 40. Незважаючи на наявність такого загального, спільного досвіду немає двох батьків, що підходять до виховання дітей абсолютно однаково. Існує багато сучасних термінів для різних типів, стилів батьківського виховання; можливо ви ототожнюєте себе з «вихованням без супроводу» або «привязаним вихованням» чи вам більше подобається думати про себе як про «маму тигра». Серед всіх цих нових термінів той, про який ви, почуєте найбільше, називається “вертолітним вихованням”.
Термін “вертолітне виховання” був введений у 90-х роках і в основному стосується батьків, які беруть надмірну участь у житті своїх дітей, особливо в навчальній діяльності та пов’язаними з нею заходами. Батьки-Гелікоптери з підручника мають на меті усунути усі перешкоди, з якими стикаються їхні діти, щоб заохотити їх до успіху (Оденвеллер, Бут-Баттерфілд, & Вебер, 2014). Батьки-Гелікоптери – це, як правило, добре освічені і забезпечені батьки, які мають добрі наміри, прагнучи захистити своїх дітей від неприємностей і забезпечити їм якомога більше можливостей.
Залучення батьків є хорошою справою, і насправді виховання Батьками-Гелікоптерами пов’язане з такими позитивними моментами як часте консультування, надання порад та емоційної підтримки (Оденвеллер, Бут-Баттерфілд, & Вебер, 2014). Але постійний контроль також може дати серйозні негативні наслідки. По мірі дорослішання діти хочуть більшої самостійності і це може стати проблемою для батьків, які повільно відмовляються від контролю. І особливо важко батькам-гелікоптерам, які потребують постійного контролю над навчальним життям своїх дітей. Однак дослідження говорять, що намагання підтримувати один і той же рівень контролю над дітьми бкз врахування того, що краще підходить для розвитку, може бути проблематичним (Schiffrin et al., 2014). Фактично, незважаючи на деякі позитивні результати “гелікоптерного виховання” ми маємо такі негативні моменти, як підвищений рівень тривоги та депресії, нижчий рейтинг психологічного самопочуття (LeMoyne & Buchanan, 2011), а також відсутність незалежності та неефективні навички подолання труднощів (Odenweller, Booth-Butterfield, & Weber, 2014).
І хоча термін “вертолітне виховання” є відносно новим, дослідженнь негативних результатів, пов’язаних із надмірним контролем, нажаль не проводилося. Ще в 60-х роках Діана Баумрінд з Каліфорнійського університету в Берклі виокремила три різних стилі виховання. “Авторитарні” батьки, яких вона спостерігала 60 років тому, були дуже схожими на батьків-гелікоптерів сьогодні: вони мали дуже високі стандарти поведінки для своїх дітей і здійснювали постійний контроль, обмежуючи дітей в самостійності. Напротивагу, “поблажливі” батьки підтримували своїх дітей, вимагали невеликого контролю над поведінкою і були майже непричетні до їх повсякденної діяльності.
Нарешті, «авторитетні» батьки зайняли місце посередині; вони підтримували, але вимагали. І, мабуть, найголовніше, що авторитетні батьки були гнучкими – вони змінювали правила по мірі дорослішання, завдяки чому й самі діти також могли впоратися з проблемами, з якими стикалися. Насправді Баумрінд виявила, що діти авторитетних батьків були найкраще пристосовані, налаштовані, незалежні та добре соціалізовані (Baumrind, 1966).
І хоча робота Баумрінд не є новою, її повідомлення все ще звучить правдиво: автономія допомагає дітям навчитися самостійно та долати проблеми. Відмовляючи дітям в незалежністі, батьки оставляють їх без можливості розвивати гнучкість, щоб вчитися на своїх помилках (LeMoyne & Buchanan, 2011). Насправді, когнітивна гнучкість є одним з найкращих прогнозів навчальних досягнень ( напр ., Blair & Raver, 2014). І незважаючи на благі наміри більшості занадто залучених батьків, діти батьків-гелікоптерів не завжди добре навчаються в школі. Фактично виховання дітей гелікоптерів пов’язане з нижчим навчальним результатом, більшою зовнішньою мотивацією або мотивацією на основі винагороди та цілями уникнення навчання (Schiffrin & Liss, 2017). Іншими словами, у цих дітей не розвивається мотивація до оволодіння новими навичками – вони здебільшого просто наполегливо працюють над тим, щоб отримати хорошу оцінку – і вони уникають зворотного зв’язку, оскільки критика або невдача можуть призвести до збентеження або сорому. Виявляється, дітям потрібно робити помилки, щоб навчатися. Наприклад, кожна дитина що типово розвивається одного дня зіткнеться із завданням навчитися ходити. Потрібно відмітити, що ходьба – це не те, що діти навчаються робити за один день – це триває дні, тижні і місяці, з безліччю кроків і падінь протягом всього цього часу. Насправді, дослідження показали, що немовлята у віці від 12 до 19 місяців роблять в середньому понад 2000 кроків за одну годину ходьби і падають приблизно 17 разів за цей же проміжок часу (Адольф, Коул, Коматі, Гарсіягурре, Бадалі , Лінгман, Чан і Соцький, 2012). Це дуже багато помилок, але кожна невдача дає можливість виправити ці помилки та вчитися на них і розвиватися.
То що ж нам робити? Ми маємо зробити, мабуть, найскладніше, що можуть вчинити батьки – ми повинні дозволити нашим дітям час від часу зазнавати невдач. Не дозволяючи їм зазнавати невдач, ми заважаємо їм навчитися гнучко вирішувати проблеми і справлятися зі складними емоціями моментами(Perez-Edgar, 2019).
Немовлята не проти помилятися, але, коли вони дорослішають то з часом вчаться пов’язувати помилки з почуттям сорому чи збентеження (Duckwork, 2016; Lewis, Alessandri, & Sullivan, 1992). Щоб уникнути поширення цих емоцій, коли діти все таки плутуються, мягка дисципліна в поєднанні з підтримкою та зворотнім зв’язком може допомогти забезпечити їм правильні очікування та підтримку самостійності одночасно (Baumrind, 2013; Grolnick & Pomerantz, 2009; Grusec, 2011; Stifter & Августин, 2019). Дослідники навіть запропонували батькам спробувати моделювати помилки для своїх дітей, а деякі шкільні заходи вчать вчителів навмисно робити граматичні помилки і дозволяти дітям їх спіймати (Bodrova & Leong, 2006).
Незважаючи на відмінності у стилі батьківського виховання, те, що хочуть всі батьки – гелікоптер, тигр та “вільний простір” – це те, що найкраще для наших дітей. І іноді найкращим для їх успіху – це дозволити їм зазнати власних невдач.
